вірші

Це я поет? Та я ж не святкувала
Ні разу ні неділь, ані субот.
Це коли б я вино відкоркувала,
А потім рим набрала повен рот
І пошпувала ними строфи вірша,
Неначе квітку в’янучу, а так...
Мій шлях — робота – дім — нічого більше.
Поет — він інший. Він ляга в гамак,
Гойдається і в такт цьому гойданню
У підсвідомості відстукується вірш.
А в мене сум і біль, гіркі ридання,
Німа печаль — і знов нічого більш.
То справедливо — бути хіба може
Поетом раб гливкого житняка?
Поет — шукач, він вільний подорожній,
Блукалець сам і інших погука.
Нове відлуння древніх філософій
Він нетерпляче вихлюпне у світ.
Поет — він гарний. І в анфас, і в профіль.
І не важливо, скільки йому літ.
Мов одяг, носить маску загадкову.
І майже завжди впевнений в собі.
Він раб не житняка гливкого — слова.
Воно накочується валом, мов прибій.
Я не така. Я надто вже звичайна.
Я плачу не від рим, а від турбот.
Колись мені здавалося — я чайка.
А зараз торба горя і гризот.