вірші

Це не тобі, хоч ти із крови й плоти.
Це не тобі, хоч ти на світі є.
Це я пишу рядки, як на роботі,
А те, що я пишу — життя чиєсь,.
Ти чоловік, і той також, і інший.
Ви персонажі, образи і все.
Я вас тягну в свої найгірші вірші,
Мені життя сюжети ці несе.
Я не приймаю докорів ніяких —
Нема нещирости! — ця відповідь свята.
І очі є, і думка не заклякла,
І є любов єдина — до Христа.
І я не знаю, як він мене любить.
І взагалі, чи любить він мене.
Іконний лик цілую прямо в губи,
Іконний лик мене не прожене.
Не знаю, чи мені хоч щось простилось.
А статі я не маю — це мій крах?
Поет любив...Любив — так, як не снилось
Нікому і в найбільш казкових снах.
Все, що могло іще у мене бути,
Все, що було, — стекло, немов вода.
Він дав мені любов, немов отруту,
Тоді, коли була я молода.
І ні опісля, ні, тим більше, нині,
Коли вже на Землі його нема, —
Не буде так! Не буде! В вечір синій
Мою любов присипала зима.
І закувала. І зрівняла — пустка.
Ні зустрічей ніяких, ні розлук.
Якщо я й тріпочу, то лиш, як хустка,
Що виривається чомусь із сильних рук.
Та пустка ж не німа. Тривожить нота,
Сумна, мов матіола під дощем.
І вірші про кохання — лиш робота.
Аби не збожеволіти іще.