вірші

Це добре, що така висока хвиля
Розсипалась. А біла чайка квилить,
Акомпанують бризки їй у тім.
І чайка біла, й сині бризки білі.
І надто біле загоріле тіло,
Під сонцем біле, наче у фаті.
Це мій осінній, мій зимовий спогад.
Це тіло довго за минулим стогне,
А я йому фотограф лиш у тім,
Де воно прагне щастя прищемити,
Або хоча б зафіксувати миті,
На його погляд, справді золоті.
Воно ще пам’ятає ту безмежність,
Жагучу і стрімку необережність —
Я лиш була присутньою при тім,
Коли воно між хвилями шугало,
Ще юно знаючи, що в нього вже снага є —
Якщо злітати — високо летіть.
Тепер йому я дуже співчуваю.
Ні хвилі, ні безмежности немає.
Я трохи винна перед ним у тім.
І тим провинам вже немає ліку.
Але ж нам разом доживати віку —
Так прийнято в наземному житті.