вірші

Таїна самописця, що списує з себе — себе, —
Живописець із когось, із чогось, а цей лише з себе, —
Ніби мозок потроху гострим ножиком власний шкребе
Й абсолют доброчинно дає на загальні потреби.
Це ж не те, що із власних ілюзій щоденник писать.
А якщо й не ілюзій, це можна назвати копанням.
Це копання нагадує злого великого пса
В мить, коли він шматки роздирає, що кинула панна.
Таїна ж самописця, що сходить з минулих віків,
Пропустивши крізь себе, мов крізь м’ясорубку, епоху,
Варта більшого, ніж ілюзорних лаврових вінків.
Ми й того їй не кинем. Чому? Дичавієм потроху...