вірші

Так мало світлого було в моїм житті,
Що кожен світлий спогад — то вже щастя.
А якщо щастя випада нечасто,
То миті ще світлішають оті.
Найбільше щастя — то саме життя,
Таке вже, яке є — й на тім спасибі.
І, хоч не завжди, але й хліба скиба
Була й тримала тим моє буття.
І мій синочок — сонечко ясне,
Що яскравіше, аніж Сонце, світить, —
Він дав мені найбільше світлих митей —
Бажання жити він мені дає.
Усе природно, так, як треба, все —
Краса минула і недуже тіло.
Чи так усе було, як я хотіла?
Звичайно, ні. Та довший день несе
Листок календаря. І буде свято,
Бо скоро зеленітиме трава
Й печаль мене чекатиме нова,
І друзі, й вірші, й сумніви, й присвяти...
Усе оте, що, власне, й є життям.
Тим більш, сьогодні ще й від снігу світло.
І я йому кажу отак привітно:
Лети, мій сніженьку, лети й мене отям...