вірші

Сумніви

Нових рядків не виплекає ніч.
Сіреньке й тихе впурхує світання
І я даю перо йому: докінч
Моє до себе змучене вертання, —
Мої бажання знищуй благородні,
Як нереальні зовсім, бо сьогодні
Натхнення мені зрадило востаннє.

Натхнення мені зрадило востаннє
І я не бачу в тому протиріч,
Що, ледь зоря на небі зійде рання,
Лишаюсь я з думками віч-на-віч.
І ми тоді удвох з листом паперу
Обігріваєм гео - й ноосферу —
Я розпалила душу, наче піч.

Я розпалила душу, наче піч,
Своїм легким над Всесвітом літанням,
Де ні шляхів немає, ні узбіч,
Де вже ніхто ні в кого не питає,
Хто є він тут, чи надовго й навіщо, —
Душа вже налаштована на віще —
Вона чогось чекає, ніби тайни.

Вона чогось чекає, ніби тайни,
Їй в тому не вривається терпець,
Для неї те чекання життєдайне,
Нехай все потім зійде нанівець.
Одягнена у щось легке й незриме,
Мов сонця промені, виловлюючи рими,
Вона терновий приміря вінець.

Вона терновий приміря вінець —
Натхнення зникне — і чекають муки.
Вона душа поетки, хай їй грець,
Окрім писать, її нічого руки
Робить не вміють. Кожен папірець
Єдиний свідок відчаю й розпуки.
І недаремно. Бо всьому кінець.

І недаремно. Бо всьому кінець.
Нема натхнення — душу не каліч.
Лише тобі відомо, чи митець
Ти нині є. І, сумнівів, опріч
Цієї миті, не впускай до себе.
Відповідати будеш перед небом
Кінець натхненню — чую зусібіч.

Кінець натхненню — чую зусібіч.
Іду на голоси, немов до страти.
Ще мить — і голова злітає з пліч
І вже не маєш змоги вибирати.
Навіщо ж десь в тобі горить надія,
Коли нічого ти не можеш вдіять?
Нових рядків не виплекає ніч.

Нових рядків не виплекає ніч.
Натхнення мені зрадило востаннє.
Я розпалила душу, наче піч.
Вона чогось чекає, ніби тайни.
Вона терновий приміря вінець.
І недаремно. Бо всьому кінець.
Кінець натхненню — чую зусібіч.

Та ні ж! Поезія — це віросповідання!