вірші

Стільки літ я одна толочила траву.
В мене осені й весни, й літа є.
Але доки живу, але доки живу,
Але доки живу — пам’ятаю.

Біла пам’ять тремтить, як небесні вогні.
Біль у серці — то їй осторога.
Але житимеш ти, доки зріє в мені
Лиш за тебе молитва до Бога.

Я не знаю, де ти, і сумний голос мій
Чи до тебе туди долітає.
Але доти живий, але доти живий
Будеш ти, доки я пам’ятаю.

Я не знаю, чи пам’ять живе в тих краях,
Чи дороги оті – оксамити?
Але житимеш ти на Землі, доки я,
Доки буду тебе я любити.

Жахно виє на Місяць затиснутий звір.
Може, й він рідні душі вітає?
Доки любимо ми, вони будуть живі.
Я люблю, отже, я пам’ятаю.

Аби жив ти іще, я й за себе молю
Мою долю — притишену осінь.
Пам’ятаю тебе, а це значить — люблю.
А це значить, живий ти і досі.