вірші

Сказала б: що ж ти так?
Але казать не буду.
Високий штиль, як видно, прийшовсь не по тобі.
Все надзвичайно просто, як кажуть, різні люди.
Ну, стрілись, ну, розстались, розсіялись в юрбі.
Така недосконала істота чоловіча,
Як витвори мистецтва з дитячого гуртка.
Така скляна прозорість, як дивишся у вічі,
Й не можеш зрозуміти, чому вона така?
І чоловіче плем’я — це каста дадаїстів.
І кожен до сивин аж великеє дитя.
У руки дай машинку, а в ротик дай поїсти.
І дати собі раду не вміє до пуття.
Та Бог великодушний. Він, знаючи достоту,
Яку недосконалість він сам і сотворив,
То дав таку пихатість і велич цій істоті...
О, як же чоловіка він справді надурив...