вірші

— Ще літо далеко.
— Та ніби ж настало, мій милий.
— Настане, тоді й зрозумієш, що літо далеко.
— Тоді не підгонь його, весну помилуй.
— Я тут ні до чого. Це просто засушує спека
Розквітлі буйноти, хмільний буйностій різнотрав’я.
— Як гарно ти кажеш!
— Я просто все зчитую з тебе.
А доки навчився, від спраги зчитать помирав я.
—А я помирала від кольору тіней на небі.
—Від кольору тіней?
Ти дивишся тіням ув очі?
— Ув очі, повз очі і мимо, і мимо, і мимо...
Той колір за ними, іди покажу, якщо хочеш.
— Я знаю омани, тобою так легко творимі.
— Але ж подивися! Немає омани — там свято.
Краплак все закрапав і фон бірюзовий, мов крига.
— Але ж ти писала, поставивши вперту присвяту,
Що скрізь і в усьому ти бачиш в природі індиго?
— Чи тіоіндиго...Але то був настрій, не більше.
Ще літо далеко, ти кажеш, то колір простіший.
Он кольору сепії тіні упали на вірші.
Зітри їх блакиттю очей чи смарагдом. Скоріше...