вірші

Розмова

— Хотілось видерти з свого обличчя рот,
аби хоч так забути поцілунки,
оті данайські зрадливі дарунки,
я їх бажала мати, хай їм чорт.
Тепер мені противні власні губи —
їх цілував чужий мені, нелюбий...
І плакала. Я мудра, мов змія,
але не знала, що і як казати,
а в пам’яті свої снувала дати,
про принца мрії і про короля.
І музика — нав’язливе стакато —
звучала словом лиш одним — чекати...
Сказати мала б, що чекати довго
потрібно справжнього і може статись так,
що справжнього й найменшеньких ознак
не кине доля, а чекала ж мовби...
Отак, дитятко, — дуже може статись —
чекати можна і не дочекатись.
А я мовчала. Бо життя одне.
І те чекання, може, вища міра
із покарань душі своєї й тіла.
В тім покаранні і життя мине.
І я не знала, що є справжнє щастя —
сама чекала і не знала, нащо.