вірші

Пливу кудись, закривши млосно очі.
І колючки по шкірі — знак вогню.
Я так нестримно ще літати хочу —
Я розіб’ю себе, якщо вроню.

Це вже не гра, не мила забаганка —
Ти є повітря, навіть мови дар.
А ти й не знаєш — є у тебе бранка,
В цім відчутті не тямить твій радар.

Так болісно, так пристрасно, так ніжно
Я до веселки в небі пригорнусь.
А неба постіль хрустко-білосніжна —
Її зім’яти я уже боюсь.

Така вже втома, мов опісля бою.
Таке сум’яття, ніби каламуть.
Я мрію ще зустрітися з тобою
А потім, якщо зможеш, то забудь.

Забудь мене, але себе — не зможеш.
Я пробуджу тебе, немов зерно.
Не кожен день, лебедику, не кожен
Пробуджується радісно воно.

Й пробуджене, не завжди проростає.
А ти і проростеш, і розцвітеш.
Коли ти зрозумієш, що свята я,
Святим з цієї ночі вийдеш теж.

Не озирайся! Дожену і дико
Впаду в твою розгубленість і хміль.
Не озирайся! Я не зможу дихать.
А думала ж — навчилася тіль-тіль.