вірші

Не звуся так: поет. В один момент
Кисіль моїх трудів осів і звиднів.
Та свідченням тому, що я поет,
Є поетичні приживалки — злидні.
Вони господарі в усіх моїх кутках.
Належить їм папір, і стіл, і лампа.
Уся ця нагромадженість хистка
Лише про них і з ними лиш балака.
Балака, бо про них я саме так —
Я все вже віддала цим квартирантам
І ще віддам колись усе. Відтак,
Прикриюся від них благеньким дрантям
І буду мріяти: коли зроблю ремонт,
Лишатись тут їм стане осоружно.
Хай спробують притертися в бомонд...
Бомонд хитає головами скрушно:
Взяли б, мовляв, та через те й "бомонд"
Звичайних нас назвали ті, хто видів,
Що в нас постійно робиться ремонт,
Що осоружні ми навіки злидням.
І я бомонду мовила: ха-ха!
Яка обділеність, відсутність сильних вражень!
Яка потужна схильність до гріха,
Що й доброчинство вже не переважить.
Бомонд не слухав. Тяг собі своє.
Яка напруженість на лицях пурпурова!
Не поміняю на бліде моє...
Хоча й не пропонують. Це до слова.