вірші

Не їдеш. Я погоджуюсь чекать
Так, ніби вже кінчається відпустка,
А я десь в Коктебелі. Й не було
Ще жодного! — жоднісінького! — дня,
Коли б туман осів і хоч на мить
У небі високо сяйнуло мені сонце.
Таке оце чекання. Але що ж,
Коли земля цвіте все цвітом чорним,
Два дні і Новий рік, але нема
Ні настрою святкового, ні снігу,
Ані ялинки в домі, ні тебе...
Минає високосний рік і ще
Минає покалічене століття,
Минає друге вже тисячоліття
І віхи ці збентежили уяву —
В який-бо час нам випало, панове,
Стрічати рік новий! І рік який!
Ніхто не може сперечатись з нами
Стосовно вибраности в часу веремії —
Це ж плин тисячоліть, а не хвилин
Ми маємо побачить дуже скоро.
Але туман в природі і в душі.
Так моторошно, слизько якось, сумно.
І ніби й не чекається добра,
Але ж чогось чекається, одначе...