вірші

Людина

Падають тіні графіту штриховкою гострою.
Падають хвоєю на амальгаму води.
Я неймовірно красиве дитя твоє, Господи.
Тільки з любови можливо таке народить.

Он світлячки пострибали травою прим’ятою.
Скоро наллється на яблуні білий налив.
Гарно мовчати, напевне, любистком і м’ятою.
Нащо ж людину ти й словом іще наділив?

І наділив почуттями високими й ницими,
І  існування їй дав, мов безсенсову рать?
Нащо ж так швидко і очі, і коси їй вицвіли?
Швидко й з собою минає пора воювать...