вірші

Коли вже перестали йти дощі —
Та стільки й можна — середина січня, —
Згадало небо те, що в січні вічне, —
Що мусить бути сніг — і сніг блищить.

Чи то моя слухняність на закон
Зробила так, що зрадила дощі я,
Але святкова видалась ночівля
В ніч на тринадцяте. І я, Лаокоон,

Обплутана в цей рік зміїний змієм
Бажань нестримних, нездійсненних мрій,
Кружляла понад снігом, наче Вій,
Під’юджувала сніг той — ще повій!

Іще повій, іще похурдели,
Ще невагомости і незнання, де впасти.
І хай там що — я відчувала щастя!
За сніг оцей я небу дам калим,

Немов за наречену. Тільки мій!
Ми з ним літали в небі, як в Едемі.
І, хоч до тої миті, як впадемо,
Цей танець з снігом першим буде мій!

Але чатують ревнощі дощів
Десь вище, аніж ми, в захмар’ї неба.
Відомо їм, що й сніг любить потреба
Впивається у мене, мов кліщі.

Простіть, дощі. Не хочу вас втрачать.
Я вас люблю, сумних, мов ворожбити.
Але потребу ще і ще любити
Хоч ви поету вчіться вибачать.