вірші

Коли тане сніг і оголює чорні плями,
Мов пащі розкриті страшного німого звіра,
Хочу ступити вбік, але тягне прямо
Товчена, бита, зневажена часом віра.
Тобто, часом не в сенсі — іноді, — в сенсі Всесвіту.
Час минає і плодить в мені прибамбаси —
Тобто ілюзії, мрії, бажання, пропалі безвісти,
Тобто в пащі, у прірві текучого часу.
Прямо в очі, назустріч помитим вікнам,
Сиротливо уперлась стіна теразиту.
Нині фарби, подібно снодійним лікам, —
Свіжі, яскраві, — нагадують: ми тут транзитом.
Ми тут минаєм, як сніг, залишаючи плями чорні.
І, розчинившись в повітрі, туманом стаємо — сірими.
Ми відбіліли, як свято, як сніг цей — і то було вчора.
Будем біліти ще завтра? Щоденно віримо...