вірші

Коли по трьох годинах німоти
Між довгими байдужими гудками,
Нарешті, як вві сні, озвався ти, —
Я за стіну вхопилася руками —
Мені не вірилось! — я розгубилась так,
Що суть свого дзвінка забула зовсім
І рвані фрази мусила латать,
Мов папірці, складати їх у стосик,
А потім брати поодинці і
Тобі читати звідти телеграми,
Про те, що сумно все в зими ції,
Про те, що вітер так гуде, аж рами
Тремтять віконні. Й так тріщать дроти,
Що я тебе не чую майже зовсім.
О, звідки і нащо з’явився ти,
Аби моя вогнем горіла осінь?
Я кидала тобі обривки фраз,
Немовби листя пожовтіле вітер.
А потім якось зупинилась враз,
Немов ні слів не знала я, ні літер.
Бо я не знала, нащо я тремчу,
Немовби листя на осиці, дрібно.
Бо я не знала, ти хоч щось почув
Не те, що я казала в ранок срібний...
Займався день і розгортав сувій
Небесних синьо-сірих оксамитів.
Я ждала, що озветься голос твій
І буде говорити, говорити...