вірші

Хоч ти мене зрозумій —
Коли я дивлюсь з-під вій
Отак знизу вгору —
Чи просто вниз —
Не треба збирати хмиз
В студену вечірню пору,
Аби розпалить вогонь
Із погляду із мого.
Не треба! Це просто гра.
Малесенький тріумф — змогла —
І більше нічого! Прикро.
А ти уже й фабулу виклав,
Що буде в годину пізню
Опісля.
Чого ви усі такі?
Польоту нема. Мілкі.
Чого вам не рветься в висі,
А в дзеркало лиш? Нарциси?
Сідай! Подивися в очі —
Я лиш говорити хочу.
Людина і ти, і я.
Навпроти. Це стіл. По краях.
Я маю сказати чітко,
Що я розмовляю рідко,
Тим більше з чоловіками.
Тим більше тепер, з роками.
А ти мені був цікавий.
А ще я хотіла кави.
А ще я була сама.
А ще у цю мить зима.
А ти ж такий колоритний.
Хотілось поговорити.
Тут стіни — нема дзеркал.
Тут гуркіт, а не вокал.
Розслабся. Бо це не Брамс.
Це гуркіт для інших дамс.
А тут опинилась я.
Тут вільний стілець стояв.
В ту мить я хотіла вити.
А випало — говорити.
Все просто. Нічого більш.
Спасибі. Я маю вірш.