вірші

І знову, мов рана, дощ.
А колір в дощу, як в ночі.
Цей дим неозорих площ —
А темінь яка! — пророчий.
З туману собі створю —
Подібного не згадати!
Молю у дощу зорю
Й побачить боюся дату
На небі. Кривих дзеркал
Безтямний, магічний танок.
І віяло із лекал
Із гілки впаде на ганок.
На ганок! А там твій слід
Збираю, немов перлини,
Розсипані кимось під
Словами, що з мене линуть.
Приїдь! Ув оцей туман,
Що впився у дощ, мов коршун.
Ти випий міцний дурман
І пий якомога довше.
Ось той, що, мов рана, дощ.
Ось та, що також, мов рана.
На вибір! — одну із прощ! —
Від рана бери й до рана.
Люби! Наче вільний птах,
Шугати стокрило в небі.
Я знаю, що буде так.
Що ні — я умію вгледіть.
Не буде сплетіння тіл,
Цнотливо туманом вкритих,
Бо відстань лягла, мов звір,
На простору оксамити.
Але — із чужих світів
Почуй мого серця клекіт.
...Почув би, якби захотів,
Непізнаний мій, далекий.