вірші

І мало миті, коли ми одні.
Хіба це море радости? Це сльози.
Рятуй мене, бо я уже на дні.
Які там привітання і мімози.
Який там в біса вже офіціоз,
Яка естетика і вихованість статі,
Коли з вулкана — магма на мороз —
Клекоче, рветься, мов на полі раті.
Хвилюєтесь...Хвилююся?..Та я
Палаю аж у небо смолоскипом.
У Вас, напевно, справи в цих краях?
А я побіжно, просто, одним рипом...
Це березень, але ще не весна.
Це день у розпалі, але ж це понеділок.
І тане сніг, а в мене ні весла,
Ані човна й нема нікому діла...
Та це й не важить. Адже ми одні.
І є ця мить в калейдоскопі сміху.
Це тільки я сміюсь, коли й на дні.
Та я рвонуся з дна, раз ти приїхав.
Тягни мене з самотности, бо я
По шию, по вуста, по очі — в мулі.
Не мій... І я не вроджена твоя —
Та витягай в шаленості забулі.
Вже треба їхати? Якщо отак — то їдь.
Якщо отак, то це найкращі ліки.
Не проміняймо золото на мідь.
А відчуваєм щось, то, значить, не каліки
Обоє. І запалимо вогні
Для когось, хто в таку ж дорогу рушив.
Рвони мене, бо я давно на дні.
Врятуй хоч тіло, як не зможеш душу.