вірші

Білий кінь...
Він летить, білий кінь, по зеленій траві.
Скільки грації в нім,
Скільки трепету й ласки...
Ловіть!
Чорний вершник за шию його у повітрі обняв.
Серед луків безмежних,
Щавлів, медуниць, серед трав.
Він летить, білий кінь,
Між волосся розкішних рокит.
І земля, наче кров,
Дрібно бризне йому з-під копит.
Чорний плащ загубив
Спритний вершник на березі Псла.
І яка його спрага, така ненаситна, несла?
Спрага втечі!
Можливо, найбільша із спраг.
То від себе, немов від хуртечі,
Втікає мій маг.
Я стою, наче статуя.
Я незворушно стою.
Все він знає, мій маг,
Що стою я на самім краю
Велетенської прірви —
Він знає, що зіб’є мене.
Він летить, хоч не хоче.
Яка його спрага жене?
Я не знаю. На волю його віддаюсь.
Я стою на путі його й зовсім його не боюсь.
Білий кінь, чорний вершник
В сідло не підхопить мене.
І я знаю, що нині цей вершник мене не мине.
Біле з чорним в траві.
Я від сонця стою золота.
Я вмикаю стоп-кадр —
Я дивлюся в далекі літа.
Звідти вершник до мене летить все на білім коні.
І стояти й чекати над прірвою треба мені.