вірші

Бджола, що збирає трунок,
Підсолює мед плачем.
Невинний легкий цілунок
Жагучим вогнем пече.

Не знаєш! Відчуть не вмієш.
Побачить не хочеш ти,
Як тіло отруйним змієм
Втомилось жало нести.

Стіна, де мене закрили,
Від тебе стоїть на крок.
Молю, аби дав ти сили.
Єдиний молю дзвінок.

Ти добрий. Почуть зумієш.
Ти сильний. Молю: врятуй.
Навіщо ти поле сієш,
Як топчеш  зернину тут?

Прошу: розмуруй цю стіну.
Тобі лише раз плечем.
Ходитиму світом тінню,
А хочеш — разом втечем?

Куди? Та в ту саму стіну.
Немає мене ніде.
Захмар’я збиває піну —
В захмар’ї стоїть Едем.

Далекий і ледь знайомий,
Мов глину, мене обпік.
І кров цегляна судомить
Зачинений в цеглі сік.

Із крови царівна й глини
Все грюкає в стіну із
Липкої, мов віск, самотини —
Так рветься з багнюки віз.

Нічого зробить не можна,
Хіба голосить віки.
Щоб дибки — травинка кожна,
Назад — течія ріки.

Хіба лише більшим болем
Ледь-ледь притлумити біль.
Нема нарікань на долю,
Нема приворотних зіль.

Розчавлена сніжно-біла
Перлина мого життя.
На очі пташина сіла —
Кажу їй: хоч ти отям.

Побачила враз і сором
Від мене уперше втік.
Не знаю: орел чи ворон
Чужий мені чоловік.

Без тебе немає раю.
Я глина. Мені пече.
Відчуй мене — я згораю.
Слізьми погаси, плачем.

Все кінчено. І судомить
Мене незгорілий сік —
Чужий мені, ледь знайомий,
Створив мене чоловік.