вірші

Видавцям застійних часів

Відхрестіться й забудьте.
А нам же тридцять.
За тридцять! При нагоді поплачте
Одне одному в сірий рукав.
І нехай хоч майнуть вам
Знайомі й не бачені лиця,
Від яких не один
У свої кабінети втікав.
Ми були молодими,
У вірш кон’юнктуру не пхали.
Видавцям не до нас,
І ми тихо старіли на пню.
Нам на кожному кроці
Брехали, брехали, брехали
І у відповідь мали
Одержати також брехню
«Паровозів» гладеньких,
Що, може б, і витягли вгору.
Наші душі льодком
Затяглись без надії скресать.
Коли марно писати було
Про Содом і Гоморру,
То чесніше було
Про нещасне кохання писать.
То про нас – не збулись,
Коли гумор і настрій на злеті.
А частіше почуєш
Морально-караюче:
Ач!
Початкуючих юних
Так мало сьогодні поетів,
А отих, кому тридцять...
Хоч плач.
Щоб десятки років
Твій рукопис по чергах не терли,
Щоб дізнатись, що був ти,
І жив, мов виходив на рать,
Щоб хоч так остудить
Не від сонця запалені нерви –
Є один тільки вихід –
Вмирать.
Бо попереду що?
Трохи світла
Чи давнішній морок?
Час летить.
Час летить.
А на збірочку черга повзе.
Достеменно відомо лиш те,
Що попереду – сорок.
То якщо повезе...