вірші

У чашу на зерно стікає віск.
Розплавлений, в’язкий, неначе туга.
Як важко жити в цей пекельний піст,
Не маючи ні ворога, ні друга.

Як важко знати, що вже ти в роду
Найстарша і до смерті недалеко.
Що осінь павуки тобі прядуть
І кличуть за собою вже лелеки.

І думка розпливається, мов віск.
І дивиться з кутків пекельна туга.
Моє життя, як цей суцільний піст –
Не побажаю ворогу і другу.