вірші

Це весна скаженіла,
Буяла, ридала від щастя.
Це стогнала земля.
Ти любив, ти палав, ти хотів.
Це бузок фіолетом
Запрошував нас до причастя.
Ми летіли кудись
На волоссі моїм золотім.

Віддавалась тобі,
Як дощеві земля віддавалась.
Як пила вона спрагло
Вологу вустами й грудьми.
Моє тіло співало!
Чи так мені, може, здавалось.
Я тебе відбирала
В трави, в матіоли, в пітьми...

Це була не любов!
Це воістину стан божевілля!
Це був танець зірок,
Оксамитовий, темний політ.
Це, мов втеча від себе,
Від світу, від вітру й довкілля.
Тільки ти був і є!
Поцілунок небесних ланіт!

Я любила тебе,
Наче спрагло побачила воду.
Я й сама танцювала у небі
І поміж зірок!
Відчувала у спеку
П’янку і терпку прохолоду,
Позабувши про те, що усе має строк!
Має строк!

Був зеленим вогонь.
Твої руки були, мов ліани.
Ні, мене не було –
Я розтанула зовсім в тобі.
А коли все скінчилось,
Від мене лишилася рана.
І відсутність думок.
І слова не з’єднались в мольбі.

Запеклися вуста.
Моє тіло бадиллям зів’яло.
Я лежу серед світу
Без слів, без думок, без душі.
Ні про що не жалкую –
Було в мене зовсім немало –
В мене щастя було...
Чую запах м’яких споришів...

Оживаю повільно.
Не я – це хтось інший, нічого,
Все одно оживуть
На обличчі цілунки твої.
Я по лезу пройшла без жалю.
І під небом і богом
Як люблю я тебе!
Як співають мені солов’ї!