вірші

Так вересень прийшов.
Він сіяв дощ без міри.
Мені боліло. Я була сліпа.
Наївністю вчорашньої довіри
До мене кожне слово прилипа.

Я закричу до пам’яті: не треба!
Це все минуло, це мені чуже.
Та що таїти правду перед небом,
Коли те небо правду знає вже...

Чи від дощу, чи так мені здавалось,
Щось тепле й щільне затуляло світ.
Невже тому, що квітку я зірвала,
Не знаючи, що квітка – пустоцвіт?

А потім тиша. Тиша – ні шелесне.
Такі химерні вечори оці...
Що відстраждалось – візьме і воскресне
Якимсь теплом знайомим у руці.