вірші

В.Бурлаці

Ще, напевно, не час захопитися пристрасно грою.
Всеньким тілом відчути в кутку десь обличчя бліде.
І горіховий зблиск від очей – тихий вогник від свічки рудої –
На зсудомлені руки, на зціплені пальці впаде.

Скрип стільців нездоланний – так тане, напевно, крижина.
Завмирає душа, тільки світло стрибає вгорі.
Зараз щось в мені хрясне, немовби зірвалась пружина
Із дверей, що зачинені міцно й, здавалось, навіки були.

Треба щось розгадать – це спочатку не схоже ні на що.
Навіть суть неважливо – ці рухи, і ці голоси.
Можна навіть піти, але стисне холодні зап’ястя
Цей стривожений вечір, що геть захмелів від яси.

О, ця мить індульгенцій, пора забуття і очищень...
Зараз можна мотати із коконів душ наших шовк.
Все, що зовні – шорстке, мов до тіла грубезне рубище,
І найбільше боїшся слідів від чужих підошов.

І горіховий зблиск від очей – тихий вогник від свічки рудої –
На зсудомлені руки, на зціплені пальці впаде.
І солодкої миті захоплення пристрасно грою
Неминуче сп’яніння в жорстоку минущість гряде.