вірші

«Світ ловив мене, та не спіймав.» Григорій Сковорода

Полювання за щастям –
оцей найгнучкіший батіг,
як рабиню, нікуди
мене не жене вже по світу.
І стомились бажання,
і радощів примхи не ті,
і проскакує думка,
що я забарилася в літі...

Бозна де тепер друзі,
з якими біда – не біда,
бо по-суті я равлик
і прагну сховатись в шкарлупку.
Відчиню, як постукають – та
забарилась хода
тих, що стукати прагнуть,
та й я вже схопилася цупко

за одвічну самотність,
так, ніби немає мене,
я розчинена в світі,
в усіх середовищах – вільна.
Може, я не існую
і щастя мене обмине,
як минаю я службу
у храмі святому недільну.
Але скоро межа,
за якою розчавлює страх,
справжній страх існування,
коли вже зважаєш на роки.
І напроситься старість у гості,
мов рідна сестра.
Навіть світ може здатись
колись не таким вже й широким.

Світ мене не спіймав,
Не піймала мене і нірвана.
Бо живе в мені Я,
а не значить, що я ще існую.
Щедро липа цвіте –
я від того щаслива і п’яна,
і себе не жалію,
а щедро розтрачую всує.

Світ мене не ловив.
Він-бо справжній мисливець і вже
коли б взявся за лови –
піймав би мене неодмінно.
Він би вихопив меч
з інкрустованих щастям ножен
і тоді б чи то вбив,
чи поставив би вже на коліна.