вірші

Піти з життя, немов з театру,
На вішалці забувши одяг.
Погрівшись трохи коло ватри,
Як березневі дні відходять.
На мить твою згадавши ласку,
Себе відчути у пустелі.
В пісках забути свою маску,
Явить обличчя небу – стелі...
Де таємничі візерунки
Складаються у книгу долі:
Де всі записано рахунки
І добровільно, й мимоволі.
Останній грим із себе стерти
Хоча б на вічності порозі.
Хоча б холодні руки стерплі
Погріти мить була я в змозі...
Хоча б я встигла попросити
За все, за все прощення в світу.
Вколовшись колосками жита,
Далекому вклонитись літу,
Від необхідності здригнувшись.
Це не антракт, це – небуття,
І, філософськи посміхнувшись,
Піти з життя...