вірші

Пам’яті мами

Усе частіше туга приходить серед ночі.
Подивиться із покуття так сумно, бо німа.
Заплакала шовковиця свої циганські очі.
Є хата, є береза, а мами вже нема.

Порічки не радіють ні літеплу, ні сонечку.
Присіла призьба стомлена, бо підмива вода.
І вже дощі забрьохали малесеньке віконечко,
З якого мама більше мене не вигляда.

Об землю ранні яблука вдаряються розпукою,
Не зірве їх ніколи вже нароблена рука.
Високі жовті квіти, що звалися розлукою,
Не простягають рученьки крізь зламаний паркан.

А бур’янам зухвалим так вільно тут, на дворищі,
Ні айстри, ні майорці сюди не забіжать,
І лиш садок терносливний, старенький, але родить ще,
Й торішнії горіхи під хатою лежать.

Та доживає віку худа облізла кішка,
З засохлої тарілки щось вперто вишкріба.
Невже і він засохне, цей бересток розкішний,
Бо вже своє відплакала під хатою верба.

Лиш кропива нівроку, росте під вікна прямо,
Була собі бездомна – тепер отут живе.
Є хата, є береза, але немає мами.
Не прийде, не повернеться, повік не оживе.