вірші

О ні, не від нього – від зради втікала.
Не чути б... і жито зім’яла...
Сама не хвилину стебельцем зів’яла.
– Ти жито стлумила. Йому, певно, боляче, –
Сказав, наздогнавши, ховаючи очі...
Стояли волошки сполохані мовчки,
І ранок народжувавсь опісля ночі...
А він? Зрозумівши щось, вибачивсь?
Ні.
І житу боляче.
А мені?