вірші

Ну що ж, оберемок хмизу,
Латаття думок
І простори почуттів –
Буде палити вогонь,
Вишиваючи лиштву життя.
А щоб якось розпочати,
Невміло вколовши пальці,
Треба кинути трохи сухої хвої.
Тріщатиме запах смородини
На межі мого розпачу.
Летітимуть іскри старої груші,
Звисочуючи душі,
Всотуючи душі.
Падатиме запах вишні
З листям торішнім.
Що той сумнів
В пориві грішнім...
Все земне і стриножене.
Тріском тіло стривожене,
Знахарство перше в житті –
Хміль почуттів.
Дмухаю вперто знизу
На оберемок хмизу.
Ой, затуманило зір –
Вийшов не той узір.
...Може, канва і була та, що треба –
Хто знає.
Але, що лиштва мусила бути іншою –
Те знаю я.