вірші

Нікуди не піду, позачиняю вікна
І розведу вогонь на стелі від очей.
Оце і буде світ і Всесвіт, хай і мікро.
Він буде тільки мій. Він буде мій, ачей.

За вікнами туман, я вигадаю море.
Я вигадаю шторм, і що мене десь ждуть.
Я стану за штурвал і враз забуду горе,
І мрія, наче компас, мені покаже путь.

Це буде щасна мить тривалістю з годину.
Куди я попливу, безпечна і німа?
Кудись, де я забуду, що я – це півлюдини.
Звідтоді півлюдини, коли тебе нема.

Триматиму штурвал до пальців посиніння
І витерти не зможу солоні бризки хвиль.
Солоні краплі сліз чи сто потів сп’яніння,
А потім, якщо зможу, то вигадаю штиль.

Я вигадаю жах і радість від спасіння.
Колись усе вертає, все ж, на свої круги.
Бо саме в цю ось мить я прагну воскресіння,
Бо в мене на цім світі ще певні є борги.

І враз я оживу. Скажу печалі: амба!
І враз я не повірю, що був у мене друг,
І підморгне мені чиясь душа з естампа.
І це вже буде щось – це рятувальний круг.

І відпущу штурвал, повідчиняю вікна.
Вже вечір непомітно рожевий день хова.
І хочеться кричати, але не можу крикнуть,
Бо я – це півлюдини, коли тебе нема.