вірші

Не ідол, не божество,
Не ангел з небесного саду...
Нежданий сонячний промінь,
Якого не втримати в руці...
Але суцільну темряву
Освітлюєш хоча б на мить.
Друже мій, справжній чи вигаданий,
Завдяки тобі підіймаюся над собою,
Немов по слизьких від часу стінах
Древнього монастиря,
Що поросли зеленим мохом.
Стіни так важко скриплять,
Складаючи єдину пісню з нічних хоралів.
Згин річки, ледве означений в тумані,
Блищить сірим холодом буднів.
Ти радість моя і мій відчай.
Я завмираю, не вірячи, що ти є,
Ніби сама себе в себе вкрала.
І рвонутися не можу, немов скатертина,
Що зачепилася китичкою,
І сама собі заважаю просто вдихати запах липи,
Аби не забути, що життя буває медвяним.
Друже мій, не можу міряти тебе
Звичними мірками,
А незвичними – не вмію.
Та й не хочу, бо як можна міряти
Світло, що йде від тебе...
Ловлю твоє відображення,
Ніби віддзеркалення місячного сяйва
Вночі у відкритому дзеркалі...