вірші

Навіть тіло своє перед людом оголить не кожен.
Це ж бо треба терпіти як тіло обів’ють вужі,
Як впинаються в тебе відточені гостро ножі.
Впасти в кип’яток з криги. Й при цьому сміятися можна?

Я писала ці вірші... Цей надто відвертий роман...
Я писала роман про одвічну самотність Людини.
Не писала – жила і не римами тільки одними.
Якщо це вже обман, то й життя є суцільний обман.

Я писала роман про одвічну самотність Душі.
Ні вино, ні кохання по суті не змінить нічого.
Не насилуйте Душу. Вона з велелюддя причовга
В свою скриньку живу і зачиниться там на межі.

Я оголюю Душу і важко вступаю в катарсис.
Ніби струшую вранці із себе найгірші із снів.
Поміж злом і добром, і багном, і во віки віків.
На межі. За межею. Чи перед... Та тільки без фарсу.

Omnis homo mendax.* Та Душа не буває брехлива.
Вона просто самотня. І де, з-за якої межі,
Докричатися можна хоча б до своєї Душі,
Щоб повірила в мене і вже почувалась щасливо?..

Я пишу свій роман про одвічну самотність Душі...

* Omnis homo mendax (лат.) – кожна людина брехлива