вірші

Меркантильне

Коли мені нестерпно жаль себе
І хочеться сприймати світ крізь пальці,
Я згадую бабусю у куфайці,
Що кирзаками по землі шкребе.

Що не один страшний десяток літ
Там, де найважче, підставляла плечі.
Гудуть її мартенівськії печі
І колії залізнії гудуть!

Гниють її у полі буряки.
Сидять в тюрмі її пропащі діти.
Ото вона, в рясну спідницю вдіта,
Одержує в конторах тлумаки.

Бабусю жаль. І інших. І себе.
І всіх-усіх, кому не дуже краще.
...Бабусю, трудівнице, не ледащо. –
Як жити Вам на двадцять крб.?