вірші

Коли б не столик цей
в манюсінькій кав’ярні
і чашки плоть земна,
що б’ється у руці,
подумала б, що це
із снів моїх примарних
чийсь голос заклинає
сльозину на щоці.
Вона собі тече
тихесенько на глянці,
вбирає в себе суть
і істину життя.
На відстані руки
побачити на склянці:
слід чистої води
стіка без вороття.
Все якось навпаки:
в чиїйсь гучній горлянці
здаються святотатством
усі слова святі,
а тут гримить життям,
затиснена між пальців,
натягнена на п’яльці
ця тиша почуттів...