вірші

Кімната – келія різких відмежувань.
Урбанізованого Всесвіту клітина.
Тут квінтесенція усіх моїх бажань.
Я – нерозумна Вічности дитина.

А за вікном – таке собі життя.
Там монотонно стукають трамваї.
Там в будень – гріх, в неділю – каяття,
Якого я в собі не відчуваю.

Там труться каблучки об тротуар.
Там зраджують мене найкращі друзі.
Імпровізований хоча, а будуар,
Де не любов панує, а байдужість.

Там квіти більш, ніж треба, не цвітуть.
Там тільки виголошують доктрини.
Кімната – келія. Та я все рівно тут.
Ми нероздільні. Я – її клітина.