вірші

І сонце, і вітер, і небо сріблясто-бліде,
Суцвіття галактик з твоїми живими очима.
І тисячоліття нове на поріг мій гряде,
А я свої зморшки сьогодні уперше лічила.

Зривала смородину – слухала дивний оркестр –
Комахо-пташиний, – питала себе, чи щаслива.
І дивний цей день занесла в свій єдиний реєстр
Років, що прожиті. А потім зірвалася злива,

Шалена і тепла. Співали потоки води,
І радо земля їх в потріскане лоно приймала.
І небо горіло, і грім відчайдушно ходив
По спраглих деревах. Веселка дугу підіймала.

Стікала дощем вмиротворена постать моя.
Сховатися можна та, власне, ховатись навіщо?
Це ж небо зі мною так щиро про щось розмовля.
Довірливо-щиро. І, може, у тому щось віще...