вірші

Гроза над островом Патмос

X

Перебираю дні, роки, століття.
Перебираю свідчення, книги, легенди.
Відчуваю себе іншою,
віддаленішою на півтори тисячі років.
Думаю по-іншому і вірю в те,
в що вірити вже не можу.

X

Одинока фігура на березі острова Патмос –
Іоанн Хризостом – був одним з найсвітліших умів.
Він так дивиться вдаль, раз у раз відкидаючи пасмо –
Він чекає затемнення сонця, яке сам передбачить зумів.
Вже він вистраждав все – лицемірство державної церкви,
Яку так роз’їдала з «земними царями» олжа.
Він сидить і сумує, не бачить, що світло померкло,
І яка насувалась за спиною в нього гроза.
Він знамення чекав. Він так палко молився до Бога...
Щоби Бог указав, коли прийде на землю Ісус.
Він так палко бажає Ісусу земної дороги...
Він сидить в забутті. І в цю мить все затряс землетрус.
Все, що потім було, видавалось Йоанну знаменням.
Його тіло зсудомило, як від удару ножа.
Потім він записав, втаємничений Божим натхненням,
Все таким, як відчула його поетична душа.

X

Це було так давно, це було в найдавніших століттях.
Це було в Візантії – така небувала гроза.
Від шаленої бурі з дерев позривалося віття,
А з очей Іоанна від жаху зірвалась сльоза.
Ця шалена гроза пролетіла над островом Патмос.
Гнівний сонячний лик щось кричав Іоанну з-за хмар.
Все ревло, все гуло, перетворюючись на хаос,
Ніби з неба летіли клубки чорно-білих отар.
Іоанну здалося, що лик перед ним – Властелина
З білим пухом волосся, з вогнем розпашілих очей...
Шумом безлічі хвиль прокричав він, чи, може, здалося,
Те своє одкровення, що страхом зробилось ночей.
– Не бійся! Я перший і останній, я живий...
Падав ниць Іоанн, ніби мертвий, під гуркоти грому,
Піднімався над хмарами прямо в розбуркану вись,
І смиренно мовчав, враз стуливши вуста, а по тому
Голос грому сказав з піднебесся: – Іди і дивись!
Землетрус, і гроза серед бурі, й затемнення сонця –
Ось що бачив і чув в вересневий той день Іоанн.
І орел пролетів серед неба і криком могучим
Ще раз землю струсив, прокричавши аж тричі «уай».*
Горе тим, що живуть на землі після цього усього?
І безодня морська задиміла від бризків і хвиль
І вали, наче коні гривасті, котились розлого,
Розбиваючи берег, сягаючи за небосхил...
...Тиха зоряна ніч, ніби музика тиха арфістів.
Добру вість принесло ластів’ятко: скінчилась гроза.
І вечірня зоря йде назустріч цій радісній вісті
Червонястою смугою, мов виноградна лоза.
Все. Гроза відбулась. Відбулось і затемнення, й буря.
І нічний метеор пролетів, прошумів, прокричав.
Ніч минула. Це ранок. І день починається бурий.
Із ранкової зірки – Венери – він хід всій почав.
– Все проходить! – сказав, хто сидів на найвищому Троні.
– Запиши ці слова: вони істинні й вірні. Пиши!
Все проходить? І в зірці червоній
Теж минуще начало твоєї живої душі.
– О, я скоро гряду! Я Альфа і Омега, я початок і кінець.
Я корінь і потомок Любові, зоря світла і ранкова!
О, я скоро гряду!
– О, гряди, Властелин! О, гряди!

X

Перебираю дні, роки, століття.
Перебираю свідчення, книги, легенди
і запитую знову і знову: хто він був Іоанн?
І відповідаю: Поет.

X

Це було так давно. Його знищити зовсім хотіли.
Іоанн Златоуст в інтриганський потрапив полон.
Із заслання в заслання везли його хвореє тіло,
А востаннє – в Піцунду, що звалась тоді Піфіон.
Він туди не прибув. Він помер по дорозі злиденній.
І зарила сторожа, і плакав лише вітрюган.
То вже потім – святий. Та що почесті перші чи енні...
«Одкровення в грозі...», кажуть, інший писав Іоанн.

*уай (грец.) – горе