вірші

Горобина ніч

В маленьку шибочку під солом’яною стріхою
били мечі лиходія з дитинства далекого.
Шапка кудлата зачепилася за високе дерево,
хиталася разом з деревом, аж до землі прихилялася...
Так мені холодно за холодним комином печі,
на її черені, як на голім череві Гаргантюа –
стільки дрівець пожерла в бабуні старенької,
доки вона готувала мені куліш на вечерю...
Спалахи блискавки так, наче в хаті пожежа.
– Ой, горимо ж бо, бабунечко, – як я боялася, –
вуха заткнувши малими тремтячими пальцями,
так, що гуло іще більше...
Грім стугонів, мов на мене падало
величезне каміння з кузова машини,
а то й прямо з неба!
Грім стугонів, ніби наша малесенька хатка
з кручі у Псло з побілілим обличчям зсувалася...
Й так цілу ніч... Аж під ранок усе вгомонилося...
Ніч горобина була в мене перша тоді...
Я почувалась маленьким сіреньким горобчиком,
просто сердечком, що билось у хижій руці.
Кожного разу, коли я охоплена страхом,
згадую ніч у хатинці, де стріха солом’яна...
Кожного разу рукою торкаюсь, де серце:
– Тихо, горобчику... Що тобі сталося? Тихо...