вірші

Дибуляє мій син, простягаючи ручки до мене.
І бігцем дріботить, щоб схопитись за мене скоріш.
Ми звикаєм до щастя, а щастя – і листя зелене,
І звичайні слова, що, нарешті, зійшлися у вірш.
А дитятко мале так радіє – навчилось ходити...
Як він вірить, мій син, у всесильну могутність мою.
Як він вірить у те, що я зможу його захистити...
Як поясниш малому, чому я в тривозі стою?