вірші

Час

Ось він – час невблаганний в безбарвних очах,
Що змиритись із дійсністю зичать.
В кожнім оці його причаїлось вовча
З пазурами подертим обличчям.

Під тобою він – час, схарапуджений кінь,
Кожна мить – то його конокради.
І попереду тебе він завжди, мов тінь,
Коли світло лишиться позаду.

Ти мені не потрібний – сказати б йому,
Я не хочу тебе помічати.
Що ж ти давиш мене, мов маленький хомут,
Що згодився б лише для зайчати?

О, він дуже розумний! Він мовчки пливе
І такому терпець не урветься.
Знає він, що чим далі на світі живем,
Тим потрібнішим нам він здається.

Він кричить: зачекай... Він простяг дві руки.
Він тебе колись вхопить – наскочить.
Він тобі до валізи складає роки
День крізь день, ніч у ніч… Дні і ночі.

Він тебе підганяє своїм батогом.
Як втікатимеш – сам себе зловиш.
Та при цьому ти в серце пораниш його –
Він й скривавлений вийде на лови.

І коли ти вже виб’єшся зовсім із сил,
Посміхнеться скептично й байдуже.
І спита, віддзеркалений в краплі роси:
– Ну, то як перегони? Не дуже?

Ти мовчатимеш вічно. Тебе вже нема.
Ти не зможеш йому відповісти.
Він цілком задоволений.
Сцена німа. Ти для нього – пропав без вісти...