вірші

Біля Псла

Фіолетово-темні глибини рябої води
Віддзеркалили храм цей, дерева і зоряне небо.
Нічиєї не чула я поруч земної ходи,
Тільки голос з відлунням: чого тобі треба?
Що ти ждеш від життя і де пристань прийнятна твоя?
І в своїх медитаціях прагнеш ти, власне, до чого?
Ах, до спокою прагнеш? І раптом вжахнулася я,
Що від мене у Всесвіті не залишиться нічого...
Розчинила свідомість в свідомости, втратила все.
Апріорі відмовилась прагнути щастя й спокуси...
Та чого ж тобі треба? Куди тебе вперто несе,
Неприкаяна жінко? Я пасмо підкинула русе,
Щоб очима – у Всесвіт, щоб так розповісти йому,
Хто я, звідки й чому, і щоб відповідь звідти почути.
Чи хтось чує мене? Чи я просто кричала в пітьму,
В підсвідомому прагненні не індульгенцій – спокути...