вірші

Баранівська тополя на шляху лінії електропередач

У війну з Баранівки
Мишам лишилося сховище.
Чорний попіл від хат
І скорботний танок димарів.
А тополя стояла,
Як суд над страшнючим румовищем,
Розмивала сльозами широкий оголений рів.
То не просто була тополя, – тополище.
Їй було стільки років, скільки і світові.
Облили бензином, запалили вогнище,
А щоб не пручалась, обрубали віти їй.
О, якою свічею горіла тополя ніч...
Скреготіла зубами від болю дикого
І ніхто не закрив їй востаннє віч.
І ніхто не спротивився вбивству тихому.
І не рушив ніхто зупинить катів.
І ніхто не впав, щоб згасити вогнище.
Тільки дощ прилетів і залопотів.
А тополя стогне ще. І досі стогне ще.
Бо аж двадцять прапрадідів обняти її не могли.
Не тополя була – тополище...