вірші

Звикаєш до всього.
Відсутність від тебе дзвінків
все менше здається
для мене конечністю світу.
Не хочу й гадати,
глибокі були чи мілкі
ті броди, що ми
переходили з літа у літо.

Всміхаюся гірко –
тобі не потрібні також
і в будень, і в свято
занадто високі регістри.
Здавалось інакше.
Я знов помилилася. Що ж,
заблудла вівця
заблукала назавжди в цім місті.

Немає ще осені.
Просто холодні дощі
ще раз показали,
які вони владні й важливі.
Ще високо квітнуть
жоржин променисті кущі.
І птахи ще з нами,
і навіть не прибрані ниви.

Так сіро й буденно
життя проживаю своє.
Хотілось інакше –
від мене залежить так мало.
Живу, мов павук
що свою павутину снує.
Чи є в нього радість,
як вийде красиво і вдало?

Звикаєш до всього.
І я забуваю тебе.
Це трохи неправда,
бо я забувати не вмію.
Це значить лише,
що тепер ти – не грім із небес.
Це значить лише,
що у мене немає надії.