вірші

Зайшовши далеко,
думай про те, що потрібно вертатись.
В нас із тобою
немає шляху в невідомість.
Ми із тобою
вертатися будем додому.
Одне для одного ми,
ледь зустрівшись, утрата.

Я все це знаю.
Не треба про це говорити.
Просто радію очима –
вогнями великого міста.
Нас порятує
(чи це ж порятунок?) відстань.
Чи вже й на відстані
гріх відчайдушно любити?

Може, й на відстані
це називається красти?
Ці заборони –
концтабір з колючого дроту.
Всюди – не можна –
і в спину приціл, і навпроти.
Треба стояти –
не можна й безсило упасти.

Очі ув очі – в очах заборона –
не можна.
Хруснули стиснені пальці –
відводжу за спину.
Випробування на стійкість.
Колоїдність спину.
Кулька, приречена луснути, –
наша хвилина кожна.

Йди вже назад –
ще вертатися буде неважко.
Ще не було манівців
непролазної хащі.
Душі, любов’ю обтяжені,
ще не пропащі.
Інколи, все ж, виривається в небо
упіймана пташка...