вірші

Як зорі й Земля, наш зв’язок нескінченно німий.
Ми – радісні діти, водночас печальні, мов звірі.
А що одне одному світим на відстані ми, –
Хто нам повірить?

Любов – це така титанічна робота душі!
Далеко не кожен за неї відважиться взятись.
А взявшись, так часто відразу покинуть спішить,
Мов нари і ґрати.

І я через те тобі рідко пишу і дзвоню.
І ти через те іще рідше сюди приїжджаєш.
Я жодної ноші на тебе повік не звалю.
І ти про це знаєш.

Та як я на тебе при зустрічі радо дивлюсь!
Твоя доброта при тих зустрічах так мене гріє!
А в те, що ми рідні, якщо я щасливо сміюсь,
Повірять. Хай вірять.