вірші

Я сама собі свято робила,
Бо при зустрічах наших мовчала
Про усе, що боліло. Кричала
Лиш душа моя, мов скавучала
Собачам, яке дуже побили.

Чоловіча незрячість – жорстока.
Егоїзм чоловічий, мов скеля.
Скоро випаде сніг і застелить
Землю білим, і буде, мов стеля,
Вся земля, не розтопить допоки

Ці сніги чи відлига, чи, може,
Щось проклюнеться спільне у душах.
Я в це вірю не дуже, не дуже.
І розгубленість так мене душить –
Підказав би хтось щось... Але хто б же...

Бо несправжнє це свято для кого?
Як для тебе – тобі не потрібне.
А для мене – нещиро і дрібно,
Ніби зраджую душу за срібло –
Срібло світла очей. Ні для кого...

Говорити відверто – не вдасться.
Бо до тебе пробратись – крізь хащу,
Мабуть, легше. І спроби пропащі
Не роблю я. Не вмію та й нащо?
Може, це отаке моє щастя?

Бо так важко його упізнати
В порівнянні із тим, що у мріях.
І вже стільки дороги відмірять,
І не вміти ні в що уже вірить...
Не впізнати – так легко. Розплата

Буде трохи пізніше. Пізніше,
Як не буде й такого дрібного,
І попереду – скільки дороги?
Адже всі ми під богом, під богом.
То вже хтозна, чи є воно – інше.

Через те я зацитькую душу –
Що поробиш, чого скавучати.
Я ж не вмію нічого почати,
Окрім того, що далі втрачати.
Я роблю собі свято, бо мушу...