вірші

Я належу любові.
А більше – нікому. А втім,
Час від часу, мов ляльці,
Так хочеться власника мати.
Щоб в душі зазвучав
Хоч на мить щасливіший мотив,
І щоб я упіймала,
Й хоч трохи змогла протримати.

Ось і літо минуло.
О, ні – пролетіло. Вже вік
Мій такий, що летять
Уже весни, і зими, і літо
Теж летить вже.
І смутком легким з-під повік
Удивляється осінь у мене.
І хоче зігріти.

Ніби з жалости хоче.
А каже, що із співчуття.
Мені ж холодно, холодно –
Я смолоскипи тримаю
Все життя, щоб зігрітись.
Мене не зігріло життя.
Так самотньо і холодно.
Й поруч нікого немає.

Осінь все золотить вже.
І скоро усе обагрить.
Ти потроху роздмухуєш
В серці моєму пожежу.
О, ці милі обмани,
Що звуться ще правила гри...
Скористаєшся ними –
І буду тобі я належать.

Але все тимчасовість.
Бо доля мені не дала
Оберегом з собою
В дорогу на щастя підкову.
Я завжди пам’ятаю,
Яке б я життя не жила,
Що належу любові.
І більше нікому. Нікому...